Колись, в дитинстві, думала, що люди,
Яким за двадцять п’ять – уже старі,
І більше у житті у них не буде
Ні снів, ні задоволення, ні мрій…
І ви, можливо, будете сміятись,
Та я не перебільшую ніяк.
Мені тоді було лише дванадцять,
Й чомусь мені здавалося отак…
Спішили дні кудись удаль невпинно.
Ви ж знаєте, як ті роки летять?
І ось – уже і я така людина,
Тепер уже й мені за двадцять п’ять…
Я помилялась. Мушу вам сказати,
Змінилось все з тих пір в думках моїх.
Хвилину кожну треба цінувати –
По-своєму щасливий кожен вік…
© Оля Сапріянчук-Маротчак
