Ну ось і відбулося. І нічого.
Я ж думала, буде гриміти в грудях!
Я думала, зникнуть навколо люди,
як стріну у натовпі риси твого
обличчя. Та ні. Все було на місці.
Земля не здригнулась, не згасло небо.
До тебе була трьохметрова відстань
і триста байдужостей поміж ребер.
Я думала, руки почнуть дрижати,
я думала, я не скерую тілом,
я думала, я розпадусь на атоми
в ту мить, як зустріну тебе..! Зустріла.
Ну ось і відбулося. І нічого.
Час дійсно гартує у нас хоробрих.
В ту мить ми ділили одну дорогу.
Та вже не життєву (і як це добре).
Мене охопив всеосяжний спокій
і думка – о, скільки ж у цьому значення –
навчитися вчасно когось пробачити,
щоб потім минути буденним кроком.
Автор: Ірина Рубець
