Згадай, сестричко, дідову криницю,
Отой старий, скрипучий журавель.
Ми бігали до нього по водицю…
Той смак я пам’ятаю дотепер.
Старезний явір шелестів листками,
Пучки сережок простягав до нас.
І вечір пах медовими квітками,
Які бабуся сіяла весь час.
Ота водиця – аж ломило зуби:
Хоч холоднюща – в спеку до смаку.
Відерце потемніле біля зрубу
І полив’яний кухлик на гачку.
Давно уже нема криниці тої
І журавель злетів у небуття.
Та часто в сні іду я за водою
Туди, куди немає вороття.
© ЛідіяМищенко
