Ми все поспішаєм, а нам би завмерти
У буднях щоденних — і просто мовчати,
Побачити дивні природи мольберти,
Де спокій навчився собі спочивати.
Торкнутися вічного всього душею,
Відчути від того в собі благодать.
Десь подумки злитися з тою землею,
Красою здивованим так і стоять.
…Скажи мені, матінко всього живого,
Неначе дитині, що в світ привела:
Чи стріну я любого серцю одного?
Най знак хоч якийсь би мені принесла.
Жевріє надія десь глибоко в серці,
Колишеться, наче маленька свіча,
Що я посміхнуся ще ніжно в люстерці, —
Обійми кохання торкнуться плеча…
© Сергій Ущапівський
