Десь на краю світу, там, де останній клаптик сухої землі…
20
Поезія

Десь на краю світу, там, де останній клаптик сухої землі…

Десь на краю світу, там, де останній клаптик сухої землі…
Де морська хвиля збиває з ніг, де люди – це діти малі.
Там, де завжди пахне хлібом, кавою і вином-
В хатині, яка захована за морським полотном…

Десь на краю світу – живе він і вона…
Я прийшла до них в дощ, заховатись. Прийшла одна.
Вони не питали хто я, звідки і що роблю.
Сказали, що мають інжирне варення, чи я люблю?!


Я усміхалась, пила каву зі смаком спокійних хвиль.
Гадала, як вони тут живуть, від міста за сотні миль?
Я дивилась на них і думала: як так, як?
От тільки море, сонце, далеко он там – маяк.
Невже не хочуть досягнень, мрій, визнання?
Невже інжир для них – найвищий етап пізнання?

Я рахувала час. Спішила назад, в буття:
-Там багато справ, там місто, робота, життя.
-У нас скоро буде інжир, – вона не зважала на час.
-Ну що тобі місто? Залишайся назавжди в нас.
Та я повернулась. В місто. В нього немає снів.
День за днем, рік за роком. Час невпинно летів.
Я торкнулась до мрії, успіх спрагло пила до дна.
Я дізналась, що в мрій – занадто висока ціна.


Я втомилась. Я згадала про них. Про море і про маяк.
Я подумала: Втома – це найкращий, наразі, знак.
Знак, що хочеться дива, справжності і вина.
Мені стало цікаво, як там – він і вона?
Десь на краю світу, там, де останній клаптик сухої землі.
Я прийшла до них, загубившись: не там, а в собі.
Вони заварили каву, дістали оливки й вино.
-Інжир вже дозрів? – Дозрів вже. Дозрів давно.


Автор: Дарина Кравчук