Десь на краю світу, там, де останній клаптик сухої землі…
Де морська хвиля збиває з ніг, де люди – це діти малі.
Там, де завжди пахне хлібом, кавою і вином-
В хатині, яка захована за морським полотном…
Десь на краю світу – живе він і вона…
Я прийшла до них в дощ, заховатись. Прийшла одна.
Вони не питали хто я, звідки і що роблю.
Сказали, що мають інжирне варення, чи я люблю?!
Я усміхалась, пила каву зі смаком спокійних хвиль.
Гадала, як вони тут живуть, від міста за сотні миль?
Я дивилась на них і думала: як так, як?
От тільки море, сонце, далеко он там – маяк.
Невже не хочуть досягнень, мрій, визнання?
Невже інжир для них – найвищий етап пізнання?
—
Я рахувала час. Спішила назад, в буття:
-Там багато справ, там місто, робота, життя.
-У нас скоро буде інжир, – вона не зважала на час.
-Ну що тобі місто? Залишайся назавжди в нас.
Та я повернулась. В місто. В нього немає снів.
День за днем, рік за роком. Час невпинно летів.
Я торкнулась до мрії, успіх спрагло пила до дна.
Я дізналась, що в мрій – занадто висока ціна.
Я втомилась. Я згадала про них. Про море і про маяк.
Я подумала: Втома – це найкращий, наразі, знак.
Знак, що хочеться дива, справжності і вина.
Мені стало цікаво, як там – він і вона?
Десь на краю світу, там, де останній клаптик сухої землі.
Я прийшла до них, загубившись: не там, а в собі.
Вони заварили каву, дістали оливки й вино.
-Інжир вже дозрів? – Дозрів вже. Дозрів давно.
Автор: Дарина Кравчук