Спопелилося все… А ще вчора хотілось так жити…
Поміж зір мрії бачити й ранок чекати в надії…
Що беріг та леліяв, лишилося, врешті, розбитим;
Іще трошки і вітер до остатку усе розвіє…
ЗаіржАвіло все,.. наче з мороку я й не виходив;
І це лиш сновидіння, що я тебе, рідна, цілую.
Я дороги до тебе не знаю, – її не знаходив.
Знову тиша довкола, – я знову нічого не чую…
Все туман, все імла… Й не шукаю вже кращої долі.
Що бентежило серце – стало бАйдуже зовсім мені.
Опускаю долоні і стишую кроки поволі…
Може це лише втома, Кохана. Та жах, – якщо ні…
©(Крук).
