Малою я боялась дуже грому,
Тулилась до бабусиних грудей.
Вона ж казала: “В небі грозовому
Так Бозя сварить на лихих людей,
Щоб заповіді Біблії тримали
І внутрішньої прагли чистоти,
Бо є бідИ і горенька чимало,
Добро в собі потрібно берегти.
У посірілу нехорошу днину,
Як під ногами і болото, й мох –
Бог для людини сотворив людину.
А головний над ними – тільки Бог,
А головні над ними – тільки зорі,
Що сяють тьмі глухій наперекір.
Хто промінь світла дасть комусь у горі –
Той ніби сам наблизиться до зір…”
Були як щит бабусині обійми,
У хаті, де аж пахло молоком.
Здавався світ і добрим, і надійним,
Попід скляним рожевим ковпаком.
Добро і мир – як істини життєві
Вважались кодом людства на землі.
Сварила Бозя вади несуттєві,
Були проблеми, як і я, малі…
А війни що? Гадалося, минуле,
Коли наука задніх ще пасла.
Здавалося, вже розуму набули
Всі нації, щоб не робити зла…
Не знала я, малесенька, ще націй,
Яким і Бог не лідер, не взірець.
Вони – пухлина всіх цивілізацій,
Що може й Небо звести нанівець…
Давно доросла. Вже нема бабусі.
Та згадую її, як дощ іде:
Тепер не грому, рідна, я боюся,
А тих, в яких не вірилось, людей.
© Т.Кісельова
