Весна… Весна ж!.. Та сил нема радіти. Й, мов лід, холодна в небесах блакить…

Весна… Весна ж!.. Та сил нема радіти. Й, мов лід, холодна в небесах блакить…

Весна… Весна ж!.. Та сил нема радіти.
Й, мов лід, холодна в небесах блакить…
Із-під землі народжуються квіти,
а у душі безжалісно болить.


Сонячний промінь пестить перші трави,
повітря подих шепче нам: “Живіть!..”,
а ми усі, мов раненими стали,
нам ця весна, до крику аж, болить…


Болить за кожну ранену дитину.
Болить за кожне втрачене життя.
Болить за землю рідну, Україну,
за кожен дім, що линув в небуття.
Війна … Весна. Хоч сонячно, та – темно.
І день весняний чорний, наче ніч!
Вдихаєш сонце, а воно – даремно!
Немов його роздерли цьогоріч.
Така вона, розстріляна війною,
залита кров’ю і слізьми весна….
Вона не була ще такою нищівною,
такою чорною не була ще вона.
Горить земля, яка мала б родити.


Горять на ній щасливі чиїсь дні.
У тім вогні – наші, Вкраїнські, діти,
що теж, колись, сміялись навесні….
Із-під землі народжуються квіти.
Із-під руїн піднімемось ще ми!
І будуть весни, коли зможемо радіти
під мирним небом разом із дітьми!


© Оксана Василевич