Капризний янгол, він чомусь не спав,
Постійно пір‘ям до душі торкався.
Тривожив, ніби щось ще не сказав,
Крізь сльози часто, мило посміхався.
Він сумував, коли ішли дощі,
Разом зі мною грому він лякався.
Хоч знав, що я не змокну у плащі,
Та все одно за мене хвилювався.
Мій янголе, пробач, що я така –
Щораз тривожу, душу вивертаю.
Буваю деколи на себе аж лиха,
Що міри у стражданнях я не маю.
Робота, знаю, в тебе нелегка –
Таких, як я, від болю рятувати.
Не сердься лише, ось моя рука,
Дозволь твою підтримку відчувати…
© Оля Будчук
