Вона зроду отримала кам’яну вдачу,
Завжди крізь сльози всміхалася сонячно:
Сильні ж не скиглять, ніколи навіть не плачуть.
Лише Бог шкодував – знав, як їй боляче.
Вона одяг носила тільки з паєтками,
Макіяж до ладу, туфлі з підборами…
Вона не дружила з тугими барсетками –
Подруги, шопінг з пустими розмовами…
В її житті золотому не було меду,
Хоч на перший погляд інше здавалося.
Підлеглі в спину казали – залізна леді
Та навіть залізо часто ламалося.
А вночі, коли скидала сукню від Гуччі…
І зникали вогні великого міста…
Ніч огортала день… темнота неминуча…
Слухала дощ… шурхіт вітру зі свистом…
Молоком гріла душу… зорями в небі…
Ніжила лагідно свого хвостатого…
Вкривалась по самі вуха картатим пледом…
Мріяла: “Вічність на тебе чекатиму!”
Їй би напитись до чортиків, до нестями…
І розчинитись в текілі…чи може віскі…
Та вона читає романи ночами…
Вірить, що щастя далеке зовсім близько.
© Марія Дяченко
