“Мене колись палили на вогні. Тріщало полум’я. Сичали люди.
Кривився світ. І лиш одній мені
Було однаково, за що мене тут судять.
Не чула болю. Тихо плакав дощ
(Ті сльози, певно, я взяла у нього).
Юрба кричала: — Відьма!.. Ну і що ж…
— Ти відьма, бо принадила чужого!
— Яка ж я відьма? — билися слова
В німім стражданні, у чеканні смерті.
Я — жінка. З плоті й крові. Я жива.
А ви мене — на вогнище, в безчестя.
Внизу — вогонь, а в серці вже — зима.
Не відьма я, коли зізнатись мушу:
Кого любила — того тут нема.
А з ким вінчалась — відморозив душу.
Не знаю, хто б ті муки ще стерпів.
Це сон був чи якась личина?
Та досі терпнуть руки від шнурків
І стовп ганебний муляє у спину.
Мене колись спалили. Ну і що ж…
Душа від полум’я зробилася черлена.
Кривився світ і тихо плакав дощ.
Ті сльози, певно, він узяв у мене”
© Євгенія НАЗАРУК
