Ти – мій блукаючий нерв,
То щемить, то знов відпускає,
Але, знаєш, я інша тепер,
Все частіше на серці смеркає,
Все частіше дощі і мовчання,
Білі стіни з льодових брил,
Так буває, коли кохання
Залишає жінку без крил,
Так буває, коли несила
Очі зводити від землі,
Коли подумки себе вбила ,
Й закопалася у золі,
Так буває, коли даремні
Дотик, погляд, усі слова,
Коли душі вже стали темні,
Коли вмерла, хоч, ніби,й жива,
І не треба нових ілюзій,
Бо розхристані мрії в край,
Не вороги, але вже й не друзі,
Я піду, а ти….не тримай
© Olga Nesvarliva
