Знаєш, що тебе дратує?
Що я завжди молода,
Що у мені досить сили,
Розростаються жнива.
Що у мене добрі діти,
А не виродки твої,
Мені добре зеленіти,
То ж цвітуть мої лани.
Знаєш, що тебе коробить?
І чого лютуєш?
Бо краса моя безсмертна,
Хоч її паклюжиш,
Бо душа моя співає,
Ще й цілющі ріки,
А твоя лиш загниває,
І немає ліків.
Знаєш, що тебе тривожить?
Не дає заснути?
Що у мене щедрі гості,
І забаву чути!
А у тебе мертва тиша,
Лише п’яні крики,
Не назвеш це чоловіком,
Гріх з такими жити.
Знаєш, що тебе так бісить?
Що за тебе краща,
Бо мене з малого віку,
Мати вчила завжди!
А ти в заздрощах зростала,
Стала підла злюка,
То ж на мене нападаєш,
Як в степу зміюка.
Тільки ти не врахувала,
Що живу любов’ю,
Скільки б ти не убивала,
Не стечу я кров’ю,
Із молитвами повстану,
Стану ще гарніша,
А тебе ця вічна вада,
Все ж у люті знищить…
© Галина Крижанівська
