А час біжить і діти виростають:
Своя сім’я і погляд на життя.
Але батьки завжди на них чекають:
Дочка чи син : для матері- дитя.
А хтось з дітей образить ненароком:
Дрібниця… Та на серці рана.
Скупа сльозинка в матері під оком…
Не бачать діти, коли плаче мама.
Не бачать діти, як в безсонні ночі
Матуся на коліна припадає
І зводить до небес червоні очі
Та в Бога для них доленьки благає.
Не знають, що слова їхні болючі,
Мов скалка, наскрізь душу пробивають.
Слова, мов кропивА, жалкі й колючі,
В серцях рубці та шрами залишають.
Стають батьки вразливими з роками
І по-дитячому наївними й простими,
Живуть лиш телефонними дзвінками,
Й візитами, з роками більш рідкими.
Життя іде… Нас метушня з’їдає.
Здається, будуть вічними батьки…
І ось на нас ніхто вже не чекає…
Біжить життя… Летять, летять роки…
Надія Козлова
