Коли не вмію я молитви,
Не вмію “Вірую” молитись,
Куди ведуть такі стежки?
То чим мені тоді хвалитись?
Як нецікава мені суть,
Що буде там, – як сонце зайде?
Чи щастя сумніви несуть?
Чи Бог мене впізнає, знайде?
Коли від Нього я втікав,
Байдужий став і не вітався,
А він щодня мене шукав,
А я щодня в собі ховався.
Я просто вірив: хліб – це все,
Від хліба вищого немає.
Ним годував лише себе,
По тім побачив: хліб минає.
Зітруться, знай, твої сліди,
Тебе забудуть скоро люди.
Невже не хочеш знати ти,
А що з тобою завтра буде?
Бо ти не пташка, що зника,
Це правда, істина відверта.
І ти не квітка польова,
У тебе є душа безсмертна.
Що ти вже є, не повернути,
Душа – не крапелька роси.
Так мало треба, щоб збагнути,
Не пташка ти, – Людина ти.
Автор о. Петро Половко
