Коли тобі нелегко на душі,
коли земля хитнулась і опори
нема ніде, роби одне – мерщій
збирай рюкзак і просто йди у гори.
А тут все ясно, ніби білий день –
тут робиш крок, і знову крок, і знову…
Минаєш кущ і дерево, і пень,
і ні у чому не вбачаєш змови
вітрів, дощів, багнюки під взуттям!
Вони собі існують і нізащо
в твої думки не прийде сум’яття,
що проти тебе визвірились хащі.
Тут робиш крок з повагою до трав,
і до змії, що в травах причаїлась,
тут добре видно – кожен, хто топтав
цей шлях до тебе – став тобі у милість.
І кожна пташка, ягода і гриб –
уже не фон реальності, як вчора,
а співучасник радісної гри
під дивним йменням – «мій похід у гори!»
Тут дуже чітко видно часу плин
і тут нема коли поневірятись,
нема на кого звісити провин
за те що власні ноги – ніби з вати…
Але вони ідуть і… О дива!
Сягли вершини, що за казка, люди!
Тебе вітає ягода, трава,
і навіть та баюрка, повна бруду))
І ще якийсь по тім короткий час
живеш з умінням сили і покори.
Ну а відчуєш меншає запас –
збирай рюкзак і знову йди у гори!
Я хочу в гори! В гори і до гір…
О гір моїх неходжені маршрути!
Навчіть мене іти не вперекір,
а до вершини! Знавши,
що назути!
