Як страшно деколи старіти…
І бачити у зморшках все лице!!!
Закрила очі… озирнулась… діти!
О, Господи! Я дякую за все…
За всі ті ночі, що я з ними не доспала,
Вони хворіли, а я серцем обіймала,
Долонями вкривала їхні ночі.
Так малювався шлях – у кожній зморшці.
Я тихо йшла… я мамою ставала.
Тепло очей – синам я віддавала…
А страх за них, у посмішці ховала…
Я ж не старіла!? Я життя – у них вкладала…
Любила і ніжніше притискала,
Якби ж могла – весь біль собі забрала…
Я знаю, що мене так налякало…
Набутись з ними, часу стало мало…
© Olia Budchuk.
