Ну,що, рудоволоса Осінь, вип’єм кави,
Вдихнемо ще не зниклії меди…
З тобою розпочнем розмови і забави,
Потопчемо ногами полини…
Надкусим яблуко і беру грушу,
Залишимо на травах росяні сліди…
Тепер я слухати тебе в усьому мушу-
В тумани сизі тільки не веди….
У них така бездушна прохолода
І віє сирістю, не видно і життя,
У них твоя там блідне врода,
Веде дорога в нікуди ,в забуття…
Ще вип’ємо з тобою келих сонця
І доброго та молодого лиш вина…
Пройдемося й заглянемо в віконце,
Де оселилася дитинства золота душа…
Розпалимо багаття в надвечір’я,
Нехай стрічками в’ється теплий дим,
Існує у народі теж повір’я:
Що всі незгоди відлітають з ним…
Пригостимо,як ти, руденьку лиску,
Що з лісу ,може, з казки десь прийшла,
Накидаєм картоплі повну миску,
Щоб кращим їй здавалося життя …
Ти довше лиш на золото будь щедра
Й не плач постійно проливним дощем,
І будь ще лагідна, для квітів тепла,
Бо їх загибель -для душі лиш щем…
Та знову все по колу повернеться:
Весна і літо прийде з забуття,
Лиш людям тільки спомин остається –
За осінню крокує лиш зима…
Краса для того гине,щоб знов в красі новій зродиться…
В людини завжди мусить буть красивою душа….
