Моя доросла, мила доню!
Іди до мене , пригорну…
Відчують стомлені долоні,
Твою всю ніжність і красу.
Чому в очах печаль одвічна?
Я певно знаю… та змовчу.
Рубцює час усе трагічне,
Загасить тліючу свічу…
У нас на двох одні печалі,
Ти завжди поруч, як і я.
Але потрібно жити далі
І сенс для цього є – сім’я.
Аби ж були чарівні фарби,
Щоб долю дітям малювати!
То найцінніші в світі скарби
В картині малювала б мати!
А зараз пригорнись, дитино!
Яка блаженна є ця мить!
На жаль, дитинство швидко лине
І молодість кудись спішить…
© Барчук Раїса
