Прокинулась солодко зранку…
Без звичної втоми і вмить
Крізь запах незвичний сніданку
Відчула – щось, ніби, горить!
Із ліжка умить підвелася,
А погляд будильник вловив…
Нервово за нього взялася…
Хтось видно його відключив!
“Сьогодні ж нарада! Вже пізно…”
Мов бджоли, думки загули…
На кухню із поглядом грізним
Забігла… Немовби пройшли
Слони там…Всі стіни в сметані…
А стіл – від варення в слідах…
Шматок оселедця в стакані,
І чай на новеньких стільцях…
Й посеред розгрому щаслива
Усміхнена доня стоїть…
Шматочком ганчірки квапливо
Щось хоче від столу відмить…
Найперше, схотілось кричати!
Емоцій в душі через край!
“Коли їй усе це прибрати?”
Матусю рідненька, сідай!
Вона аж завмерла…
Матусю
Я чула учора, як ти
Дзвонила сумна до бабусі…
Казала – не можеш знайти
Хвилинки, щоб просто поспати…
Як хочеш спочинку і я
Зроблю тобі, мамочко, свято!
Будильник? Це справа моя…
Пробач…Ти так сильно втомилась
Начальник не стане сварить…
Я зранку йому дозвонилась,
Просила тебе відпустить…
Казала про втому і свято,
А він розсміявся мені!
Казав лиш тобі передати,
Щоб крила якійсь на спині
Зрізати нізащо не стала…
Та я не збагнула цього…
Я ранок увесь готувала!
Скуштуєш сніданку мого?
Матусю, я поки відмию
Від крему гарненько стола…
А потім і снідать накрию!
Ти вчора сумненька була
І навіть вечерять не стала…
Сьогодні за кухаря я!
Ясні оченята блищали
З-під ніг розтавала земля…
І вже не хотілось кричати
Спізнилась, не прийде…нехай!
Та крильця маленькі рубати
Не стане…
Холоне вже чай,
Матусю, швиденько збирайся
і йди куштувати млинець!
Одненький, щоправда, лиш вдався…
Тонкий і твердий, мов хлібець…
Вона посміхнулась крізь втому:
А хочеш разом навчимось?
Зі мною залишишся вдома?!
Моє побажання збулось!!!
Просила в листі Миколая…
Звичайно я хочу, авжеж!!!
Так довго так довго чекаю…
Пробач моя рідна я теж…
Згадала усі обіцянки
І пізній щоденний прихід…
І ранні від’їзди щоранку,
І тільки дзвінок на обід….
Робота, папери і звіти,
А в доньки в садочку свята…
Забула за справами жити,
А доня щодня підроста…
І завтра вже може не бути
Згорілих млинців на стільцях…
А крик – для дитинства отрута,
Міг вогник ясний у очах
Назавжди згасить… Пригадала
Рутинні однакові дні…
А доня просила так мало…
Кохана, пробачиш мені?
І раптом дзвінок телефону
Начальник… І голос тремкий:
“Я прошу, цінуй свою доню…
Сьогодні у всіх вихідний…
Мені треба сина забрати
Зі школи… Давно обіцяв…
Спасибі… – промовив: за свято
Здається, я геть заблукав…
Нам всім не завадить в турботах
У серці згадать головне…
Життя не у грошах, роботах…
Мов мить, повз людей промайне…”
Стояла у дивному стані
Із сміхом дитячим, чомусь…
Дивилась на крем на дивані
“Я жити, рідненька, навчусь…”
© Інелла Огнєва
