Якось матуся научала доню…
“Де б ти, дитино, в світі не була,
Молитимусь про твоє щастя й долю,
А ти, щоб не вчиняла людям зла”!
Якось матуся доні говорила:
“Не скривди пташку, квітці дай води.
Не поламай в житті нікому крила,
Тоді і ти незнатимеш біди”!
Якось матуся донечку благала…
“Не забувай про рідних, про батьків”!
У твоє серце цінності вкладала,
Щоб легше тобі було у житті.
Якось матуся просто шепотіла…
Доня почула тихі ті слова.
В широкий світ пташиною злетіла,
Й матусину науку понесла.
Тепер повчає доня своїх діток,
Вкладає в них і ласку, і тепло…
І з тих доріг далеких, з “кінця світу”…
Є та одна – та, що веде в село.
Стоїть старенька мати на порозі,
Зустріне із обіймами дітей.
Старенька, квола та уже в невзмозі,
Сіяє гордість із її очей.
В свій час багато ночей недоспала,
З тривогою та втомою жила,
Але доньці все правильне віддавала,
Вона їй просто людяність дала.
© Христина Сидор-Ровецька
