Не вірила, можливо і не відала,
Що домінує істина проста:
“Не сотвори собі з людини ідола,
Не вознеси його на п’єдестал”
Тобі назустріч з місця він не зрушить,
Бо поруч з ним нікчемний ти плебей.
Він вип’є розум, опустошить душу,
Затопче в бруд, возносячи себе.
І не відчуєш болю серцем зношеним,
Служитимеш без сліз, без нагород…
Сміється ідол ротом перекошеним,
Покори хоче і хвалебних од.
Зіб’єшся з ніг, не в силах догодити
Та все чекатимеш обіцяний політ…
А може просто взяти і розбити
Вщент ідола і видуманий світ?
Удар, як звільнення, за болем слідом…
Погас самозакоханий оскал.
І злісно корчиться розбитий ідол,
І пилом припадає п’єдестал…
© О. Дубенюк
