Я зникну безвісти, без затяжних прощань.
На відстані всього одного кроку.
Спустошена і безіменна, з тягарем мовчань.
Моя луна – ще довша світлового року.
Мої слова в мені знайшли притулок.
Моя броня – мої ж сталеві ґрати!
Крізь темряву ночей – в безодню! Порятунок!
І я лиш знаю, як у гру цю грати.
Піднесена і знищена впритул…
Кому потрібні ці примарні шати?
По саме горло закопавшись в мул…
Наскільки просто здатен ти її віддати?..
Чому прискорення сповільнилось на піках?
Чому розфокусований приціл?
Чи довго протягла на псевдо ліках?
Чи знищила усе? й твоє життя тепер навпіл?
Без оберегів, упереджень й каяття…
Без термінів в прихованих провинах.
І чорне з білим в сірого злиття.
Щось в ній жевріє зовсім невловиме…
© Катерина Гаврилюк
