Ти її не обманеш фальшею,
Ти не збрешеш їй прямо в очі.
Ти не знаєш як з нею лагідно.
Ти не знаєш чи спить вона ночі.
Коли місяць бентежить тишею,
Коли вирієм думка взлітає.
А вона тихо сірою мишею,
Свої рани на серці латає.
Ти її не повернеш шепотом ,
Ти її мовчання не чуєш.
Десь обіймеш холодним трепетом.
Мов думками своїми полюєш.
Часом байдуже навіть хотіти.
Часом мрії життя рятують,
Часом хочеться дико ревіти.
Часом з часом та все ж не чують.
Обезцінено так чи знецінено,
Крик душі, чи проста ахінея.
І десь щось до чогось прирівняно
Безнадійно так жити без неї.
© Лілія Мельничук
