Жінка Осінь – сама неповторність,
То сонцем сміється, то дощиком плаче.
Тремтливо кохана, даруюча ніжність,
Від холоду шалик кидає на плечі.
Розумно дозріла і вміру щаслива,
Інеєм срібним прикрасила коси.
В настрої жінка Осінь мінлива –
Дарує тепло та і холодом росить.
З яскравого листя сукню вдягнула.
Манила посмішкою хмільною.
Вітер дунув – оголена стала,
А на устах лиш смак з гіркотою.
Хоч на обличчі вже смуток з журбою,
Вона непомітно зникає в тумані,
Та жінка Осінь ні про що не жалкує,
По собі залишає спогади гарні.
© Вікторія Сіра
