Каву готую. Дві філіжанки.
Осінь чекаю з самого ранку.
Бамкнув годинник. Показує восьму.
В двері без стуку зайшла моя осінь.
Погляд веселий. Бісики скачуть.
Ні! Моя осінь зовсім не плаче!
Легко до столу підходить, грайливо.
Золотокоса! Жвава! Не сива!
Ледь нахилилась. Понюхала айстри.
Жмут чорнобривців виднівся із тайстри.
В світі, скажу вам, – немало є дива:
була та Осінь звабливо красива!
Що говорили – писати не стану,
в щирій розмові не було обману.
Як же летіли із нею хвилини!
Зовсім не так, як весняної днини!
Осінь акценти розставити вміла,
завжди з пів слова мене розуміла.
Кава при тім на столі парувала,
гарним стосункам часу завжди мало!
Бігли секунди у листі яскравім.
День починався. Чекали нас справи.
Гостя на згадку залишила квіти.
Пообіцяла ще й бабине літо…
© Л.Дмитерко
