Він тихенько поправив ковдру,
Загорнувши в свої обійми.
Шепотів щось про її вроду…
Що залежний від неї, не вільний…
Він, співаючи, ніс їй каву,
Готував нескладні сніданки,
Клав з кохання туди приправу,
Щоб любила вона ці ранки.
Як сідала вона в машину,
Він любив її проводжати,
Як в садочок малу дитину –
Цілував й обіцяв чекати.
Піклувався, чи ще не змерзла,
Щогодини міг щось писати.
І просив, щоб важке не несла –
Так старався про неї дбати.
Загортав її біль в долоні,
Як ніхто, міг її відчувати.
І торкався ніжно до скроні,
Щоб волосся за вушко сховати.
Вибирав уважно дарунки,
Клав тихенько в кишеню гроші,
Гладив руки, дбав про стосунки,
І сюрпризи робив хороші.
Дбав, аби вона не хворіла,
Відганяв життєві негоди,
Направляв кохання вітрила
Туди, де чекали пригоди.
Дуже тішили серце квіти,
Які міг без причин дарувати.
Не боялась із ним старіти,
Бо він вмів так щиро кохати…
Саме їй приділяв увагу,
Саме так, в коханні зізнавшись,
Саме нею вгамовував спрагу,
Саме їй весь свій світ віддавши.
© Оля Будчук
