Коли до болю хочеться до тебе…
Та рветься там, де тонко… Так завжди…
В твоїх очах – відлуння мого неба…
В моїй душі – твої терпкі сліди…
Не забувай за призмою розлуки,
І за безсонням змучених доріг
Моє обличчя, сміх і теплі руки,
Травневий дощ і березневий сніг…
Пишу листи кудись у порожнечу,
Тону у низці непотрібних фраз…
А хочеться в далекий теплий вечір,
Де зорі сяяли лише для нас…
Ти просто знай, завжди тебе чекаю
У лабіринтах втомлених алей.
Хоча цей світ навряд чи стане Раєм,
Мій янголе, ти кращий із людей.
© Марина Лапай
